У середині 1800-х років у Нью-Йорку, як і у Брукліні, були серйозні проблеми з запахом через погану санітарію. В ті часи, до прикладу, люди казали, що запах Мангеттену відчувався за 3 милі. Доходило до того, що наявність живих квітів в домівках стала необхідністю. Так маскували запах смердючих вулиць.Те саме відбувалося в ресторанах, де квіти використовували, щоб замаскувати запах тіла своїх клієнтів через відсутність належної гігієни, ставлячи їх на столиках. Про розв’язання проблем із гігієною та появу в Брукліні перших громадських лазень читайте на brooklyn1.one
Підкомітет з питань ванн і туалетів
Ще однією причиною появи громадських лазень у Нью-Йорку було те, що в багатоквартирних будинках часто не було водопроводу або вода надходила з іржавих труб. Перша така лазня була відкрита на вулиці Мотт у 1851 році. Спочатку, починаючи з 1870-х років, відкривались тимчасові лазні, які працювали лише влітку. У 1880-х роках місто відкрило вже цілорічні громадські лазні, щоб підтримувати чистоту та зменшити спалахи захворювань. Прогресивні реформатори того часу мали на меті підвищити соціальний статус бідних. Асоціація поліпшення становища бідних рекомендувала будувати лазні в стилі давньоримської архітектури.
У 1895 році мер Нью-Йорка Вільям Стронг уповноважив створити підкомітет з питань ванн і туалетів. У тому ж році штат Нью-Йорк прийняв правила, що вимагають створення громадських лазень у містах першого та другого класу.
Відтак у Брукліні з’явилась ціла мережа громадських лазень. Громадська лазня № 7 була останньою з семи, побудованих у боро. Будівлі ще двох у Брукліні збереглися до нині. Одна на 1752 Pitkin Ave., була закрита в 1960 році, друга на Cowood Gliders на Huron St. Цю закрито в 1949 році. Коли в 1910 році громадська лазня № 7 відкрилася, вона була найбільшою та найрозкішнішою з семи інших. Будівлю спроєктував Раймонд Ф. Альмірал. Це був знаний бруклінський архітектор, який був автором чотирьох будівель бібліотеки Карнегі в Брукліні.
Громадська лазня № 7
Громадська лазня № 7 мала окремі входи для чоловіків і жінок. Над дверима ще й досі можна побачити написи «Чоловіки» та «Жінки». Зовні будівля прикрашена теракотовими дельфінами, урнами та Тритоном, батьком бога моря Посейдона. Всередині був басейн і пральні в підвалі. Атріум на першому поверсі виходив до басейну. Навколо кабінок на першому поверсі були кімнати очікування для чоловіків і жінок. Також на головному поверсі був 41 душ для чоловіків, 30 душів для жінок і 9 ванн. Розташування громадської лазні № 7 було вибрано не випадково. Вона розміщувалась поблизу багатоквартирних будинків району Гованус, де проживало багато фабричних і докових робітників із сім’ями. На будівництво пішло чотири роки. Закони про багатоквартирні будинки були прийняті, коли цей будинок ще будувався, і вимагали встановлення ванних кімнат у кожній новій квартирі.
Пізніше Федеральний робочий проєкт епохи депресії, Works Progress Administration, був направлений на завершення ремонту громадських лазень Брукліну. Початкові кабінки з мильного каменю замінили на мармурові огорожі, поклали неслизьку керамічну плитку на підлозі, побудували теракотові та блокові перегородки, стелажі та гранітні сходи.
Громадська лазня № 7 була закрита в 1937 році. Деякі лазні пізніше були перетворені на громадські басейни, як-от будівля громадської лазні Ассер Леві в затоці Кіпс, яка зараз є частиною центру відпочинку Ассер Леві. Бруклінський ліцей, який займав будівлю з 1990-х до 2012 року, давав та приймав тут концерти та театральні вистави, також в приміщенні працювало кафе. Будівля була продана з аукціону в лютому 2013 року.
Остання громадська лазня Брукліну
Ще одна громадська лазня в Брукліні на вулиці Гурон була побудована в 1903 році та відкрилася в 1904, в рамках руху громадських лазень Нью-Йорка. Орендодавці не поспішали виконувати закони про багатоквартирні будинки, прийняті в 1901 році, які вимагали, щоб у нових квартирах була сантехніка та окремі ванні кімнати.
Спроєктована вона була архітектором Луїсом А. Воссом. Знаходилась на вулиці Гурон, 139, обслуговувала громаду бруклінського району Грінпойнт протягом п’ятдесяти шести років. У будь-який день відвідуваність лазні сягала тисячі й більше осіб. Заклад мав парове опалення та містив загалом вісімдесят сім душових кабін і дві ванни з окремими входами для чоловіків і жінок, розташованими з обох боків будівлі.
У середині та наприкінці 1950-х років до закону штату про обов’язкове обслуговування громадських лазень було внесено певні зміни, які були пов’язані з об’єктивним станом речей стосовно лазень. Річ у тім, що внутрішня сантехніка вже не була чимось дивним та рідкісним у квартирах бруклінців, вона стала звичним явищем у житлових приміщеннях, горщики з водою пішли в небуття. В результаті скорочення міського бюджету та зменшення інтересу громадські, лазні почали потихеньку закриватися. Не оминула ця участь і громадську лазню на вулиці Гурон. Вона офіційно закрила свої двері 12 грудня 1960 року, бувши останньою громадською лазнею в Брукліні, побудованою в рамках цього руху.