Багато років Бруклін знали, як притулок для мігрантів різного ґатунку. Але сам Нью-Йорк завжди був заповітною мрією багатьох американців і не тільки. Саме тому в місті та в Брукліні швидко розвивався готельний бізнес. Наприкінці 19 століття найбільшим готелем у місті був готель St.George. Його площа займала цілий квартал. Історія величного готелю не менш вражаюча, ніж його габарити. Більше на сайті brooklyn1.
Будівництво століття
Головним проєктувальником майбутнього готельного гіганта був Август Хетфілд. Спочатку він збудував девятиповерховий будинок. Саме таким був початковий задум.
Для будівництва вибрали вулицю Пайнепл-стріт, 44. У міру збільшення площі готелю, в кінцевому результаті він почав займати цілий квартал — Пайнепл-стріт, Генрі-стріт, Кларк-стріт та Хікс-стріт. Загальна площа склала 441063 квадратних футів.
Центральну будову готелю називали Tower Building. Це була велетенська вежа зі справжнім маяком потужністю 480 свічок. Світло бруклінської вежі бачили на відстані 16 км. На жаль, у 1931 році його відключили. Влада міста побоювалася, що пілоти приймуть його за вогні аеропорту. На схід від вежі відходили шести і семиповерхові будівлі, в яких розміщувалися номери.
На самій Кларк-стріт розміщувалося ще три будівлі. Усі вони були різної висоти, що створювало неймовірний вигляд готельного комплексу. Через їх різницю в розмірах при нових спорудах виникали проблеми з протипожежними сходами та ходами. Що призвело до знищення деяких споруд в пожежі 1995 року. Споруди на Кларк-стріт постраждали найбільше.
Розкіш у всьому
Інтер’єр готелю St. George був розкішним. У готелі було 2632 номери. Для підтримки його величного вигляду була потрібна велика кількість співробітників. Згідно з даними документів, що збереглися, в готелі працювало близько тисячі співробітників. Такий величезний штат дозволив обслуговувати до семи тисяч людей. А йдеться і про прибирання номерів, і про приготування їжі, і про розважальні програми.
St.George був не лише готелем, а й цілим розважальним комплексом. У ньому було кілька ресторанів, бальний зал, басейн з солоною водою, більярдна, тренажерний зал, покерний клуб, сауни та інше.
Інтер’єр басейну викликав окреме захоплення – розмір 40 на 100 фунтів, прикрашений позолотою, колонами та підводними ліхтарями. У перервах між плаванням гості відпочивали на різьблених балконах.
Для комфортного та безперебійного забезпечення своєї життєдіяльності готельний комплекс самостійно виробляв для себе електроенергію. Басейн єдиний живився від електромережі міста.
Головним стилем в інтер’єрі St. George був артдеко. Але східне крило готелю, що виходить на Кларк-стріт, мало трохи інший стиль. Поруч із ним знаходилася пральня. Згодом ту частину переобладнали під лофти. Розміри готелю були настільки величезними, що потребували встановлення гучномовців на всій території.
Частина історії міста
З 1770 до 1783 року на місці майбутнього готельного гіганта знаходилася невелика таверна. У 1880-х роках землю викупили та почалося будівництво готелю. Засновником готелю став Вільям Тамбрідж, колишній капітан ВМС. Він мав основну роботу пов’язану з фінансовою індустрією. І саме із цих доходів він фінансував будівництво готелю.
Все почалося з невеликої 10-поверхової будівлі та 130 номерів. У порівнянні з кінцевим результатом, готель був невеликий, але розкішний на ті часи – лазні, доріжки для боулінгу, перші кондиціонери та генератори, мармур, скло Tiffany.
Готель швидко отримав успіх у гостей міста та багатої еліти. У 1886 році Тамбрідж вирішив розширюватися. За п’ять років у готелі з’явилось ще 1160 номерів. Гості готелю дозволили будівництву завершаться швидкими темпами.
На початку 20 століття в готелі стали з’являтися постійні мешканці. St.George став працювати, як готель і як апартаменти в оренду. У 1906 році при очищенні свердловини на території готелю знайшли золото. Золотошукачі з усієї країни почали приїжджати, щоб спробувати спіймати удачу. St.George тільки досяг успіху від цього.
Тембридж розширював готель до своєї смерті в 1921 році. Його син не поділяв любові батька до готелю та продав його. Новим власником стала фірма Bing&Bing. Готель оцінили у 3 мільйони доларів. Нові власники підтримали ідею Тамбріджа та продовжили розширення готелю. Після будівництва в 1924 році St.George став четвертим за величиною готелем у Нью-Йорку. Нові власники не лише зводили нові будівлі, а й ремонтували перші будови, оновлювали інтер’єр. Bing & Bing були змушені брати позику для розширення. Але продаж облігацій врятував ситуацію. Повного піка розширення готель досягнув у 1930 році. Тоді було 2632 номери. І St.George став найбільшим готелем міста та другим за величиною в країні. Штат працівників налічував 2100 осіб. А одночасно в готелі могло гостювати 3500 людей. В середньому оплата за довгострокову оренду складала 240-280 доларів за чотирикімнатну квартиру.
В середині 20 століття готель став центром розкішного та елітного життя городян. Там одружувалися, відзначали ювілеї, проводили світські заходи. Навіть президенти заходили до готелю. Бал на честь інавгурації Рузвельта теж пройшов у St.George.
У 1930-х роках в управлінців готелю почалися проблеми із кредиторами. Готель навіть виставляли на торги.
Під час Другої світової війни солдати, які перебували на військових об’єктах у Брукліні, жили в готелі. Чим врятували його.
Протистояння та програш
З початку 1950-х років наповнюваність готелю знизилася. Війна закінчилася, країна почала відновлюватись, військові бази Брукліну закривалися. У місті стали з’являтися нові готелі, які були не гірші за St.George. Ситуацію посилювало погане керування. Підтримувати колишню велич було дорого та складно.
У 1963 році готель став банкрутом. 580 номерів закрили назавжди. Деякі частини готелю стали примарами його минулої розкоші. В основному готель тримався на постійних мешканцях. Таких було від 1500 до 1900 чоловік.
Готель знову виставили на аукціон, але покупець знайшовся не одразу. Повернути вдалося лише 65% первинних облігацій. Новим власником стала компанія Vantar Properties. Вони купили St.George за 2.5 млн. доларів. А син його засновника продав його колись за 3 млн. Але в 1965 році й ця фірма збанкрутувала. St.George придбав нових власників – гонконгзьку інвестиційну групу TF Mok. Нові власники переробили готельний комплекс у багатоквартирний будинок.
До кінця 60-х років бруклінці втратили інтерес до St.George. Приїжджих він цікавив і дивував, але наповнюваність знижувалася. Навіть ремонт не допоміг. У 1970 році влада Нью-Йорка розпорядилася віддати частину готелю для потреб незаможних сімей. Решту постояльців перевели в іншу частину комплексу. Але вона була гіршою за станом.
До 1975 деякі частини готелю перейшли в аварійний стан. Знаменита башта St.George була непридатною для життя. Басейн також закрили. Стеля сипалася прямо на голови постояльців. Ремонтувати було дорого та нерентабельно. На той час у готелі працювало лише 40 співробітників, а номерів лишилося 500.
Частина комплексна на Пайнепл та Хікс стали квартирним будинком, а на Кларк та Генрі продовжував залишатися готелем. Наприкінці 70-х років забудовники намагалися відремонтувати квартирну частину колишнього готелю. Але ремонт зробили не найкращим.
Три будівлі на Кларк-стріт стали покинуті, а на Генрі-стріт все ще працював готель. Усі чотири будівлі належали Clark Operating Corporation.
До 1990 років готель обріс поганою славою. Занедбані частини стали кублом для бездомних і дрібних злодюжок. 1992 року частину будівлі віддали під потреби людей зі СНІДом/ВІЛ.
У 1995 році в готелі почалася пожежа, яка занапастила більшу частину будівлі. Займання почалося з боку вулиці Кларк. Тодішні власники взялися за ремонт потерпілого готелю. Цілком повернути розкіш не вдалося. Будівлю відремонтували та перетворили на студентський гуртожиток Університету Пейс та Коледжу Баруха. Незважаючи на руйнування та невдалі спроби, будівля була визнана історичною цінністю міста та частиною району Бруклін-Хайтс.